«Поет – немов мембрана! Він творить не пером»
Мрія стати льотчиком не здійснилась, проте людина з крилатою душею завжди знайде своє небо. Ним стала поезія. Вірші почав писати з третього класу, був сількором листувався з редакцією «Зірки». Оскільки Миколаївщина була переважно зрусифікована, Борис Мозолевський був одірваний від національного грунту і писати почав російською мовою. Вийшли перші поетичні збірки: «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967). 1971 року його прийняли до Спілки письменників України. Наступного року ще одна книжка – «Зарево», теж російською. Багато хто закидав Борисові Миколайовичу за його російську, на що пізніше поет відповів:
Вже краще правду мовить на чужій,
Аніж брехать, як ви, на рідній мові.
Ще в студентські роки він активно читав українських письменників і під час літніх канікулів занотовував у рідному селі народні пісні. Любов до України привела його до довгої копіткої праці зі словниками – і його слово зазвучало рідною вишуканою мовою. У вісімдесятих роках одна по одній побачили світ збірки віршів: «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) і найпопулярніша збірка «Дорогою стріли» (1991). Уже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого поета. Пізніше, на початку 1980-х Євген Сверстюк у статті «Етюд з калиною», про ті перші збірки сказав: «Слово Бориса Мозолевського раз-у-раз зривається на крила, поки що лише зривається». Минуть роки і слово поета міцно стане на крило.
Проблеми про що писати у нього не було: людина праці, високі ідеали, рідна земля. Вірші ще не були досконалими за формою, але, безперечно, це – була справжня поезія. Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора похвалили й оцінили як перспективного. Як поет, за віком і світовідчуттям, за манерою письма, Борис Мозолевський, безперечно, належить до шістдесятників, хоч прийшов в українську поезію вже після того, коли в ній голосно заявили про себе Ліна Костенко, Іван Драч, Борис Олійник, Віталій Коротич, Василь Симоненко і Микола Вінграновський. Поет переживав трагедію Василя Стуса, йому були близькими тривоги і болі Григора Тютюнника, обом він присвятив поезії.
Його перші вірші народжувалися з першоджерел пережитого, з власного досвіду, писав про рідну землю, людей праці. Вірші ці не були результатом багаторічної праці, вони не були вистражданими, вони просто злітали з його душі, з його вуст на папір – миттєво, стрімко, влучно. Його близький друг, відомий український поет Володимир Забаштанський відзначав найхарактерніші риси творчості Б.М. Мозолевського – безпосередність, щирість, велику відповідальність перед часом, рідним народом, власною совістю.
Значну частину творчої спадщини Мозолевського становлять його «мемуарні» поезії, навіяні спогадами про дитинство та юність: «На стежині коло кладки…» «Дорога», «Материнське поле», «Спогад про мед», «Пісня», «Монолог до мами», «Третя рота», «Це ти, моя юносте? Здрастуй».
Вражають низка чудесних віршів поета, адресованих дітям, а також інтимна лірика: цикл віршів «Жінка із передмістя. Історія одного кохання», «Спогад про трьох запізнілих купальниць», «Червень», «Ніч на Івана Купала». Атмосферу в них визначають чистота і святість, навіть тоді, коли домінує еротичний мотив. Характерна інтонація таких віршів – елегійність, джерелом якої є «двоєдиність муки й щастя». У них поетизуються мить щастя, спонтанний вибух почуттів, святково-романтичне вбрання природи.
Тема природи – особлива в творчості поета. Безліч його віршів присвячено рідним степам: «В задумі світлий і прекрасний», «Інтермецо», «Чумацький шлях, немов ріка», «Степ», «Степові тюльпани», «Я встав серед ночі і вийшов у степ», «Спогад про скіфський степ», «Ліричний відступ про скіфський степ», «Скіфський степ», «Розляглися степи на всі сторони». Він щиро, нескінченно, невтомно освідчується в любові до рідної землі: «Як я люблю сумне твоє лице, Безжально переоране ярами», «Земле рідна моя, краю зоряний, Твої щедрі поля серцем зорані», «Поки ти світиш нам – нас не здолати: Наше коріння – в твоїй глибині».
Ще одна група віршів – політична лірика Бориса Мозолевського. Болісно переживаючи історію України, яку він знає на дотик, поет прискіпливо дошукується причин так густо замішаної на трагічній долі свого народу. Поезії його полемічно загострені, часто різкі, безкомпромісні. Найсильнішими причинами, що спонукали його до публіцистичного прямомовлення, були, передусім, національне безпам’ятство, «приспаність» волі, а також гримаси «розвинутого соціалізму»: лицемірство, демагогія, зневага до людського життя й до елементарних свобод. Деякі з творів безпрецедентні за різкістю звинувачень, адресованих не тільки вождям, а й «середньому» партійному класу: «На вулкані», «Свинорадгосп «Росія», «Простіть мене», «Ті, що вбили Василика Стуса», «Чи серцем Шевченко іще не горів?», «І плакати, і радіти». Судячи з напружено-відчайдушних інтонацій, поет перебував у епіцентрі смертельного ризику, проте відкладати правду до кращих часів було не в його характері. Мозолевський – це максималізм, «вимучлива» совість, яка постійно підштовхує до рішучих вчинків, «донкіхотська» відкритість…
Окремою групою віршів Бориса Мозолевського є скіфський цикл, унікальний за змістом і образністю. Темами віршів послужили результати археологічних розкопок, знайдені артефакти, які завдяки багатій творчій уяві археолога-поета набули символічного значення. Суміш епох на великій історичній вертикалі автор сприймає як цілісний, із несподіваними причинно-наслідковими зв’язками процес. «Від Палових побоїщ до ҐУЛАҐу»… Зі своєї історичної часової ніші скіфи Бориса Мозолевського мовби переселяються наші часи. У вірші «Голос із Товстої Могили» Скіфію названо «рідною землею». Герри – нинішня Нікопольщина – вписуються в історичну пам’ять і в долю степу як фрагмент життя предків. Ефект повсякчасності, неосяжного історичного простору залишає і монолог у блискучому вірші «Герри» – поетичній класиці Бориса Мозолевського.
І хай сівач з блакитними очима
Ще тричі вищих обширів сягне –
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже
І хто навчить любити ці кряжі…
Борис Мозолевський видав за життя вісім збірок поезій, лірично-прозову повість. Він не опублікував автобіографічну ліричну поему «Думу про степ». За нього це потім зробила його дружина, професійний редактор Віра Данилівна Мозолевська. Найповніше видання поетичної спадщини Бориса Мозолевського – збірка «Поезії», яка вийшла 2007 року у видавництві «Темпора». Душа поета і після смерті живе у його віршах.
І коли упаду я десь на дорогах доби,
Попрошу я не пам’яті, не книжок і не слави.
Ви прийміть мене назавжди, Базавлуцькі горби,
Сивий попіл гарячий мій в золоті свої трави…»
Борис Миколайович пішов з життя занадто рано, скільки ще він міг зробити, відкрити, написати... Він широко відомий як археолог і менше – як поет, хоча поезія Бориса Мозолевського заслуговує на особливу увагу збоку літературознавців, книговидавців. Заслуговує вона й на вивчення у школі, бо несе в собі не лише високу інформативну насиченість, але й особливу позитивну енергію кришталево чистої і чесної людини.
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі,
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
До ювілеїв Бориса Мозолевського були перевидані деякі його книги, надруковані статті про його діяльність у галузі археології, на високому березі річки Базавлука, де колись розташовувався табір археологічної експедиції, встановлена гранітна стела з меморіальною дошкою. Та головне в іншому – ім’я і душа Бориса Мозолевського живуть серед нас. У прекрасних творіннях стародавнього мистецтва, відкритих ним для людей; у чудових поезіях – освідченнях у любові рідному краю, у спогадах тих, хто знав його, спілкувався, працював поруч, відчув глибину його єства...